✔ Special: The Еnd of Аmerica's 'Brоken' System? / Aug 12, 2023

Those in power are finding new ways to win at our expense. [Take The Trades](urlhere) [--------------------] Dear Faithful American, Those in power are finding new ways to win at our expense. And the mainstream media not only turns a blind eye to the truth . . . They go out of their way to bend the truth to fit their agenda. "Mob violence" is now a "peaceful protest." An "illegal immigrant" is an "undocumented worker." A "concerned parent" is a "domestic terrorist." йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б'є з рани в Петруся, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із гетьманом, об'їхавши байрак, прискочили до того бойовища, а їй байдуже; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем. — Годі, доню! — каже Шрам. — Слізьми рани не залічиш. Дай лиш ми перетягнем її поясом. Ще, може, не зовсім лихо. А Сомко, щоб помагати Шрамові або лютовати на комишників, він, замість того, сам давай рятовати од смерті Кирила Тура. — Бідна, — каже, — Турова голово! Я думав, ти тілько жартуєш ізо мною по-давньому, аж тебе справді заморочив нечистий! Лучче б мені довіку не женитись, ніж отсе бачити тебе без пам'яті і гласу! А про те йому й байдуже, що молода його розливається слізьми над іншим та взиває серденьком. — Не знаю, пане гетьмане, — каже Шрам, — яке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки! — А що ж, батьку? Хіба так отсе його й покинути? — Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив! — Ні, батьку, він не так думав, виручаючи з біди мою голову. — Виручаючи з біди голову! А тепер трохи не згубив тобі молодої! — Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде. Леся дослухалась до його мови. "Дак от як він мене любить!" — подумала собі небога, і серце її навіки од Сомка одвернулось. Шрам тож посупивсь. Хоть і не сказав, да подумав: "Йому жаль січового розбишаки, а що мій Петро лежить без пам'яті, про те йому й байдуже". А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь і сюди: — Що пан Петро? Чи єсть надія? — питає в Шрама. — Візьміть мою опанчу та припніть міждо коней. — Гледи вже, пане гетьмане, свого запорожця, — каже понуро Шрам, — а в пана Петра єсть батько. Та, зиявши з себе рясу, і прип'яв до коней. Положили на рясу міждо двох коней Петра да й повезли до подвір'я, придержуючи. — От де, синку, довелось мені колихати тебе у козацькій колисці! — каже, йдучи позад його, старий батько. — Не судив тобі бог заквітчатись смертними ранами за Вкраїну, а доскочив їх за чужу молоду! And an "economic recession" is "transitioning growth." Yet no matter how hard those in power try to whitewash the truth . . . The truth always comes out. Bottom line: It may look like America is broken . . . But according to newly uncovered data from two Harvard and Yale-trained historians . . . Nothing could be further from the truth. In fact, their groundbreaking research proves that America’s long, nightmare winter is about to come to an end. And when it does . . . Those who prepare themselves now, as in today . . . Dorian Gray glanced at the picture, and suddenly an uncontrollable feeling of hatred for Basil Hallward came over him, as though it had been suggested to him by the image on the canvas, whispered into his ear by those grinning lips. The mad passions of a hunted animal stirred within him, and he loathed the man who was seated at the table, more than in his whole life he had ever loathed anything. He glanced wildly around. Something glimmered on the top of the painted chest that faced him. His eye fell on it. He knew what it was. It was a knife that he had brought up, some days before, to cut a piece of cord, and had forgotten to take away with him. He moved slowly towards it, passing Hallward as he did so. As soon as he got behind him, he seized it and turned round. Hallward stirred in his chair as if he was going to rise. He rushed at him and dug the knife into the great vein that is behind the ear, crushing the man’s head down on the table and stabbing again and again. There was a stifled groan and the horrible sound of some one choking with blood. Three times the outstretched arms shot up convulsively, waving grotesque, stiff-fingered hands in the air. He stabbed him twice more, but the man did not move. Something began to trickle on the floor. He waited for a moment, still pressing the head down. Then he threw the knife on the table, and listened. He could hear nothing, but the drip, drip on the threadbare carpet. He opened the door and went out on the landing. The house was absolutely quiet. No one was about. For a few seconds he stood bending over the balustrade and peering down into the black seething well of darkness. Then he took out the key and returned to the room, locking himself in as he did so. The thing was still seated in the chair, straining over the table with bowed head, and humped back, and long fantastic arms. Had it not been for the red jagged tear in the neck and the clotted black pool that was slowly widening on the table, one would have said that the man was simply asleep. How quickly it had all been done! He felt strangely calm, and walking over to the window, opened it and stepped out on the balcony. The wind had blown the fog away, and the sky was like a monstrous peacock’s tail, starred with myriads of golden eyes. He looked down and saw the policeman going his rounds and flashing the long beam of his lantern on the doors of the silent houses. The crimson spot of a prowling hansom gleamed at the corner and then vanished. A woman in a fluttering shawl was creeping slowly by the railings, staggering as she went. Now and then she stopped and peered back. Once, she began to sing in a hoarse voice. The policeman strolled over and said something to her. She stumbled away, laughing. A bitter blast swept across the square. The gas-lamps flickered and became blue, and the leafless trees shook their black iron branches to and fro. He shivered and went back, closing the window behind him. Dorian Gray glanced at the picture, and suddenly an uncontrollable feeling of hatred for Basil Hallward came over him, as though it had been suggested to him by the image on the canvas, whispered into his ear by those grinning lips. The mad passions of a hunted animal stirred within him, and he loathed the man who was seated at the table, more than in his whole life he had ever loathed anything. He glanced wildly around. Something glimmered on the top of the painted chest that faced him. His eye fell on it. He knew what it was. It was a knife that he had brought up, some days before, to cut a piece of cord, and had forgotten to take away with him. He moved slowly towards it, passing Hallward as he did so. As soon as he got behind him, he seized it and turned round. Hallward stirred in his chair as if he was going to rise. He rushed at him and dug the knife into the great vein that is behind the ear, crushing the man’s head down on the table and stabbing again and again. There was a stifled groan and the horrible sound of some one choking with blood. Three times the outstretched arms shot up convulsively, waving grotesque, stiff-fingered hands in the air. He stabbed him twice more, but the man did not move. Something began to trickle on the floor. He waited for a moment, still pressing the head down. Then he threw the knife on the table, and listened. He could hear nothing, but the drip, drip on the threadbare carpet. He opened the door and went out on the landing. The house was absolutely quiet. No one was about. For a few seconds he stood bending over the balustrade and peering down into the black seething well of darkness. Then he took out the key and returned to the room, locking himself in as he did so. The thing was still seated in the chair, straining over the table with bowed head, and humped back, and long fantastic arms. Had it not been for the red jagged tear in the neck and the clotted black pool that was slowly widening on the table, one would have said that the man was simply asleep. How quickly it had all been done! He felt strangely calm, and walking over to the window, opened it and stepped out on the balcony. The wind had blown the fog away, and the sky was like a monstrous peacock’s tail, starred with myriads of golden eyes. He looked down and saw the policeman going his rounds and flashing the long beam of his lantern on the doors of the silent houses. The crimson spot of a prowling hansom gleamed at the corner and then vanished. A woman in a fluttering shawl was creeping slowly by the railings, staggering as she went. Now and then she stopped and peered back. Once, she began to sing in a hoarse voice. The policeman strolled over and said something to her. She stumbled away, laughing. A bitter blast swept across the square. The gas-lamps flickered and became blue, and the leafless trees shook their black iron branches to and fro. He shivered and went back, closing the window behind him. озаки, то отут би й оставсь на степу, звірю та птиці на поталу? Ні, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! в нас свої ліки — зараз поставимо його на ноги. Да не дожидаючись довго, моргнули чорногорцеві, схопили Кирила Тура, один за плечі, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, як тії демони. Богдан Чорногор слідом за ними. А Петра везли тихою ступою, з обережністю. Сомко повів за руку Лесю, про здоров'я питав, голубив; да вона вже до його була не та; за жалем да за тугою ні слова йому не промовить. Пройшли за ярок, аж ось і Череваниха їде назустріч. Василь Невольник, не жалуючи, поганяє коней. Зраділа мати, як побачила свою Лесю, що вже й казати! А Шрам смутно привітав Череваниху: — Бач, — каже, — нене, чого твоя дочка наробила. Уже де замішається ваш жіночий рід, то добра буде мало. Посумовавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула да й каже: — Уже ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобігти сьому лиху. Везіть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. Я на своєму віку доволі попов'язала ран козацьких, да й Леся моя до сього діла здатна. Немов господь нам і поможе! Шрам ізгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища; а Черевань запросив гетьмана і всіх при йому значних козаків до себе в гості. Тоді Череваниха з Лесею поїхала попереду, щоб усе дома як слід спорядити. Дорогою Леся десять раз розказовала матері, як бивсь Петро із Кирилом Туром; і вже чи дуже, чи ні клопоталась у Хмарищі Череваниха, щоб заготовити ліжко недужому, а вона більш ні про що й не дбала. У кімнаті, де перше сама спала, послала йому на свойому ліжкові перину, убрала сволок свіжими, щонайкращими квітками, завісила вікно шитою хустиною, і вже й рідна сестра не буде така до брата, як вона була до бідолахи Петра. Гості Череваневі пили, їли, бенкетовали в Хмарищі або пробували з гетьманом у Києві за військовими речами; Череваниха їх трактовала; а в Лесі тілько було й роботи, що копати коріннє, варити зілля да сидіти над недужим. Допомагав їй Василь Невольник. Петро мій мов удруге на світ народивсь. Що йому тепер, що Леся не його суджена? Вона його любить — більш йому нічого й не треба. Чи раз же то в недузі, одкривши очі, не то вві сні, не то наяву, бачив він, як вона, нахилившись над ним, підстерігала, чи вгору, чи вниз іде його здоров'є? Як мати дитинку забавляє очима, щоб воно їй усміхнулось, так вона заглядала йому в вічі, довідуючись, чи вернувсь він ік пам'яті. А він же то, ослабши усім тілом, жив тілько серцем, і хоть не зміг двигнути ні рукою, ні ногою, а серце билось, як вода в джерелі в криниці. Не бажав би він ні жизні, ні здоров'я, коли б йому так і вмерти, дивлячись у тії очі, як у чисту воду. У саду щебече соловейко; запашний вітерець повіває в вікно крізь цвіт садовини; тихе сонечко, заходючи, грає по стіні з вишневими вітами; коло його сидить його Леся, бере його за руку, прикладує сво And while nothing in the markets is ever guaranteed . . . Have the chance to participate in the biggest surge of prosperity since the Great Depression, where one small group of investments saw average gains of 15,385% in the years that followed. And while nothing in the markets is ever guaranteed . . . The groundbreaking research in this new, explosive report clearly proves that America’s best days are still ahead. [Click here for more.]( Sincerely, Newsmax Finance [image]( [Take The Trades](urlhere) Dear Reader, Please find a special message from our paid sponsor, Newsmax Finance. Sponsorships like this help to allow us to continue to send you our service free of charge. We appreciate your support. Need assistance? Our dedicated support team is just a click away! [Connect with us](mailto:support@takethetrades.com) now for a seamless experience. To not miss out on any of our emails, be sure to [whitelist us](. This email was sent by D/B/A © 2023 TakeTheTrades. All Rights Reserved. 221 E Indianola Ave, Phoenix, AZ 85012 [About us]( [Privacy Policy]( [Terms & Conditions]( [Unsubscribe]( [Logo](urlhere)