- Nikki Haley - ❞Be Ready❞ for China-Taiwan War ⚔️

On Sunday March 13 on Meet the Press, Ambassador Nikki Haley said... [header logo]( At times, our affiliate partners reach out to the Editors at Take The Trades with special opportunities for our readers. The message above is one we think you should take a close, serious look at. Dear Fellow Investor, On Sunday March 13 on Meet the Press, Ambassador Nikki Haley said - "When tyrants speak we should listen. Putin said he was gonna take Ukraine and he is. China said they were gonna take Hong Kong and they did. От інший тут знов прийме річ да й ніде про займанщини викладовати: — Як слобонили наші з божою поміччю од ляхів Україну, дак тоді по обидва боки Дніпра уся земля стала козакам спільна і обща. От і давай ділити по полках Україну: одні села до одного полку, а другі до другого тягнуть, і у полковому городі судову справу собі мають. Ну, а в полках осягли козаки й позаймали землі під сотні, а в сотнях під городи да під села; а там уже під свої двори, хутори да левади. От би, здавалось, і добре, та горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бувалії, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно. "Які вони, — кажугь, — козаки? Їх батьки та діди зроду козацтва не знали. Зробимо перепис, і хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто пахатний хрестянин, той нехай свого діла гледить!" Зчинилась була буча не мала: поспільство свого козацтва рішатись не хотіло, що ледві покійник Хмельницький утихомирив. І ото, которі багаті, що на доброму коні збройне до обозу могли виїжджати, тії зостались козаками і до леєстру козацького записані; котрі ж ходили піхом, дак зостались у поспільстві (опріч міщан, що по городах торги і комори крамнії мали), осіли на рангових або на магістратських та на чернечих грунтах або у шляхти та в козаків підсусідками, а інші зостались козацькими підпомічниками, що двадцять-тридцять чоловік одного козака споряджають. Сі б то, може, й собі, як от і ми, козацької вольності пошукали, коли ж не сила! Як старшина з гетьманом розпорядила, так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку од диму, давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає. Прийде було полковник або військовий старшина до гетьмана: "Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!" — та й займе, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля, уже там підсусідок хоч живи, хоч до другого державці, коли не любо, вбирайся. Знов прийде сотник чи осаул, чи там який хорунжий полковий до полковника: "Благослови, батьку, зайняти займанщину!" — "Займи, синку, скільки конем за день об'їдеш". А сотники козакам займанщини по всій сотні роздавали. Оборе плугом, обнесе копцями, ровом обкопає або ограничить кляками, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб'є на болоті палю, там уже ти млина не будуй: сам він або його діти збудують. Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники з голоти розплодились! У Хмельнищину рідко який шляхтич зачепивсь па Вкраїні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш! Деякі повилазили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана батьківщину або материзну; а більш сього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіром'язці йшов. Той же зоставсь ув убожестві, а йому фортуна на війні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі займанщину зайняв, свиту гаптує, а ми сімряги мовчки латаємо. Отак-то, братці! Отак-то, діти! А Шрам збоку слухає-слухає, да не знає, що вже тим навісним речникам і казати. "Нічого й речей дурно тратити,— думає собі.— Тут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто більш, як отії проклятії комишники! Бач, яку старовину розворушено! Тоді ж і бог благословив проти гордих дуків да беззаконної шляхти ставати; а тепер Іванець для своєї користі роздуває старе вогнище. Темний люд закарбовав собі в голові кармазини да нашийники, так тепер тілько тюкни, він по готовому сліду безумнії речі й городить, сам себе возмущає, а лукавий Іванець тим часом до свого добирається! Велика буде милость божа, як ми його подужаємо!" Х Другого дня, на заході сонця, зблизились наші подорожні до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі. Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущі жив коваль хуторський), тілько що Шрам одрізнивсь од своїх, щоб поспитати, чи дома пан Гвинтовка, як із дверей мов лихий пхнув жінку, трохи коневі під ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чоловік. — Уже ж, — каже, — я тобі дам за ці пісні! Добравсь тепер я до тебе! Бачить жінка, що нікуди втікати, давай круг Шрамового коня бігати. — Ось,— каже,— лихо велике! Хіба нельзя вже й заспівати: Ой, ти старий дідуга, Ізогнувся як дуга, А я, молоденька, Гуляти раденька! Чоловік справді вже був сивий, а жінка чорноброва й молоденька. — Ось постій, — каже, — суча дочко, дай мені тебе за космаки піймати; я тобі покажу свою старість!.. Смійся, смійся! Засмієшся ти в мене на кутні!.. Моргай, моргай! Ось як моргну тебе, то й ногами вкриєшся! Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня. А вона: — Оддиш-бо трохи, Остапе! Бач, як засіпся!А я тобі заспіваю другої, коли ції не вподобав. Та й заспівала, танцюючи кругом да плещучи в долоні: Коли б мені або так, або сяк, Коли б мені запорозький козак, То б він мене сюди туди повернув, То б він мене до серденька пригорнув! — Е, дак он якої ще! — закричав чоловік,— Уже ж тепер від мене не злизнеш! То-то я бачу, що запорожці щось дуже часто заходять до тебе, суки, води напитися!А в їх не вода на думці! Да й почав ізнов ганятись за жінкою. А вона бігає круг Шрамового коня да ще й більш його дратує. — Згиньте ви к нечистому!— каже Шрам.— Дайте мені проїхати! — Де ж мені, панотче, дітись?— каже жінка.— Він мене вб'є, як наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака. — Сором тобі, — сказав тоді Шрам чоловікові, — сором тобі із сивими усима та блазнем себе являти! China says they're going to take Taiwan next - we should be ready for that." [Here are 3 steps you can take to prepare for a Chinese attack on Taiwan ]( "The Buck Stops Here," Dylan Jovine Founder & CEO, Behind the Markets He passed out of the room and began the ascent, Basil Hallward following close behind. They walked softly, as men do instinctively at night. The lamp cast fantastic shadows on the wall and staircase. A rising wind made some of the windows rattle. When they reached the top landing, Dorian set the lamp down on the floor, and taking out the key, turned it in the lock. “You insist on knowing, Basil?” he asked in a low voice. “Yes.” “I am delighted,” he answered, smiling. Then he added, somewhat harshly, “You are the one man in the world who is entitled to know everything about me. You have had more to do with my life than you think”; and, taking up the lamp, he opened the door and went in. A cold current of air passed them, and the light shot up for a moment in a flame of murky orange. He shuddered. “Shut the door behind you,” he whispered, as he placed the lamp on the table. Hallward glanced round him with a puzzled expression. The room looked as if it had not been lived in for years. A faded Flemish tapestry, a curtained picture, an old Italian cassone, and an almost empty book-case—that was all that it seemed to contain, besides a chair and a table. As Dorian Gray was lighting a half-burned candle that was standing on the mantelshelf, he saw that the whole place was covered with dust and that the carpet was in holes. A mouse ran scuffling behind the wainscoting. There was a damp odour of mildew. “So you think that it is only God who sees the soul, Basil? Draw that curtain back, and you will see mine.” The voice that spoke was cold and cruel. “You are mad, Dorian, or playing a part,” muttered Hallward, frowning. “You won’t? Then I must do it myself,” said the young man, and he tore the curtain from its rod and flung it on the ground. An exclamation of horror broke from the painter’s lips as he saw in the dim light the hideous face on the canvas grinning at him. There was something in its expression that filled him with disgust and loathing. Good heavens! it was Dorian Gray’s own face that he was looking at! The horror, whatever it was, had not yet entirely spoiled that marvellous beauty. There was still some gold in the thinning hair and some scarlet on the sensual mouth. The sodden eyes had kept something of the loveliness of their blue, the noble curves had not yet completely passed away from chiselled nostrils and from plastic throat. Yes, it was Dorian himself. But who had done it? He seemed to recognize his own brushwork, and the frame was his own design. The idea was monstrous, yet he felt afraid. He seized the lighted candle, and held it to the picture. In the left-hand corner was his own name, traced in long letters of bright vermilion. It was some foul parody, some infamous ignoble satire. He had never done that. Still, it was his own picture. He knew it, and he felt as if his blood had changed in a moment from fire to sluggish ice. His own picture! What did it mean? Why had it altered? He turned and looked at Dorian Gray with the eyes of a sick man. His mouth twitched, and his parched tongue seemed unable to articulate. He passed his hand across his forehead. It was dank with clammy sweat. The young man was leaning against the mantelshelf, watching him with that strange expression that one sees on the faces of those who are absorbed in a play when some great artist is acting. There was neither real sorrow in it nor real joy. There was simply the passion of the spectator, with perhaps a flicker of triumph in his eyes. He had taken the flower out of his coat, and was smelling it, or pretending to do so. “What does this mean?” cried Hallward, at last. His own voice sounded shrill and curious in his ears. “Years ago, when I was a boy,” said Dorian Gray, crushing the flower in his hand, “you met me, flattered me, and taught me to be vain of my good looks. One day you introduced me to a friend of yours, who explained to me the wonder of youth, and you finished a portrait of me that revealed to me the wonder of beauty. In a mad moment that, even now, I don’t know whether I regret or not, I made a wish, perhaps you would call it a prayer....” “I remember it! Oh, how well I remember it! No! the thing is impossible. The room is damp. Mildew has got into the canvas. The paints I used had some wretched mineral poison in them. I tell you the thing is impossible.” “Ah, what is impossible?” murmured the young man, going over to the window and leaning his forehead against the cold, mist-stained glass. “You told me you had destroyed it.” “I was wrong. It has destroyed me.” “I don’t believe it is my picture.” “Can’t you see your ideal in it?” said Dorian bitterly. “My ideal, as you call it...” “As you called it.” [logo]( You are receiving this email because you have expressed an interest in the Financial Education niche on one of our landing pages or sign-up forms on our website. Do not miss out on any of our emails[,]( be sure to [whitelist us.]( © 2023 TakeTheTrades. All Rights Reserved. 221 E Indianola Ave, Phoenix, AZ 85012 yszbbxrvgryrxcvukkgdfdsaswyiolk,mjnhbvcxzxdcfghyjukilo;lkujyhtgrfedsaazxc vbnmjkiuytgrfedsx [ABOUT US]( [PRIVACY POLICY]( [TERMS & CONDITIONS]( [UNSUBSCRIBE](